НА ХРЕСТІ ІСТОРІЇ
НАШ СВІТ
У війни не жіноче лице,
А у смерті воно дівоче,
Витончене, з алебастру точене…
А зап’ястя з тонких павутинь
Обвивають браслети мороком,
Й кличе погляд її у глибінь,
Спомином, солодким поглядом.
Не дивись туди і не йди,
Ще ніхто звідтіля не вертався,
Тільки казка про вічні сни…
І обіймів крижана ласка.
ПАМ’ЯТЬ
Чорний день, чорний вітер і сніг,
І куля одна на двох,
Урочище Сандармох.
Чорний постріл і чорний пісок,
Крові краплі на чорний мох,
Урочище Сандармох.
Номери навхресних дощок,
Вітер вив цілу ніч і змовк.
Пам’ять, тихше! Ціль, курОк!
Урочище Сандармох…
КРУШЕЛЬНИЦЬКИМ
Розірвавши коло сподівань,
Вивели їх всіх під білий розстріл,
Мудрість ще мудріша від страждань,
В мить останню – серце крикне у простір.
Що то – шлейф минулого печальний,
Проростали в спалах цілі дні,
Хтось таке розкрилене жадання
Кинув: “Жити хочеться мені!”
Похилились. В розтинах свавілля
Проростали діти і слова…
Роздробилось сонце над землею,
А по ній червоною стернею
Поминальний смуток проплива…
Присвячується людям похилого віку в Україні, в яких війна забрала дітей, родину, тепло та дах над головою.
“Tепер тою стежкою іде тілько сніг”
Василь Стефаник
Горстка крайньої хати під снігом.
В хаті – стіни холодні. Голод.
Тліє свічка життя старого.
Вітру нема.
А над мізерною вічністю
Падає, падає сніг.
Осінній ліс під куполом небес
У молитві листу вторить вітер крокам,
Завмер під димом павутиння дуба хрест,
Серед беріз йому так одиноко….
–
Генерали піщаних кар’єрів
Лейтенанти вуличних брам
Солдати пустель Руанди
Не пошили шинелeй вам
Не приміряли чоботи чорні
Не згололи потилиць у вас
Присягли ви братві в підворотні
Код законів не писаний ваш
Ви свою справедливість із честю
Захищали в нічній темноті
Де ви хлопці мої сьогодні
Вітер брамою гримнув… Дощі
Ви відходите в вічність темну
Всі по черзі один за одним
Генерали покинутих вулиць
Борці невідомих боїв
ОГОЛЕНА ДУША
Ти пішов
І дверей не зачинив
Повіяло холодом
Темно стало і жалібно за твою молодість
Прилети
Голубом білим
На підвіконня сядь
Я відчиню віконце
Засипає серце снігопад
–
Я і ТИ
Пам’ятаєш дощі?
Пам’ятаю…
Пам’ятаєш світанки і зрубану пальму?
Пам‘ять тихше, замріть у стоп-кадрі
Незабутні моменти під назвою «Пам‘ять»…
Завтра буде? Буде, кохана!
Нас чекають світи і моря –
Серед зим, сніговіїв, потопів,
Вічне літо, де ти, і де я…
В центрі студії світла прожектори
І напис червоний «Запис іде»…
Затягнулися зйомки
З робочою назвою
«Докуфільм»
Ні про кого, не тут і нігде…
Сніговій, снігопад,
Заметіль зимова,
Чорні стовбури, сутінки,
Чорна земля.
Все застелено білим
Рядном забуття,
Далі холод, і тиша, і вічність німа.
Може, там, за зимою, чекає весна,
Може, щира розмова чи зустріч теплА,
Може, сонце чи простір доріг навмання,
Може, я, може, ти, може, тільки слова…
–
Надходить час, що треба відійти,
Закрити очі, зачинити двері,
Ключі закинути й ніколи не знайти,
І розчинитися в юрбі фарбами акварельними…
Змінити номер телефону і адресу,
Закинути кудись старий блокнот,
Все що було, втиснути в раму спомину,
Повісити в кімнаті для безсоння
Шедевр, що пахне ще оліями,
«Гармонія»…
Немає вчора, і немає завтра…
Усе покрила снігу білизна…
Скажи, чи прийде після мерзлоти весна?
Чи після марення пробудження настане,
Чи музика після затишшя зазвучить?
Чи буде завтра, чи настане
Ніким й ніколи неочікувана мить?
–
B галактиках і космосах просторих
Блукає десь споріднена душа
В обіймах зір, у темряві, у штилях в штормах
То губиться, то наближається вона.
Лиш обійми її так міцно-міцно
І захисти від суєтливого буття,
Й почуєш музику – дуету, звісно, –
У тиші чути два серцебиття…
–
Просто лютневий сонячний день,
Циганські дороги, втома,
Робота, балет, SMS
Темне вікно твого дому…
Телефонуєш: новини, обід,
Пес і кіт, і набридливий гамір…
Оголошення, інтерв‘ю, коханий… Політ
В невідоме й назад до тями…
В руках у дітей органічно так
Смартфони, планшети врослись
Там їх світ, їх щоденне життя…. Ми?
Усе, що було, відбулось колись…
Коли світ накрив тебе мокрим рядном,
І горло стиснула рука зловмисна,
Подихом теплого вітру став спокусливий тон:
«Без тебе ніяк, ти мій світ, моя тиха пристань»…
–
Ця тиша…, лиш говорять наші очі…,
Звучить твій погляд, мов інтимна пастораль:
Спочити на твоїм плечі, стулити очі,
Й теплом твоїм закутатись у шаль.
–
I miss us, I miss US
It happened so sudden
That U separated from S
And it’s GONE
And what’s in a memory?
Notebooks of diary garden
Where letters entangled
And some of the pages are torn
–
На плечі Дню накинув хтось свитину,
І він пішов недбало вклавши Ніч.
Рої думок сплітаються і гинуть,
Як гине сонце за плечима стріч.
Чіпляються дерева за рамена Денні,
А він іде – Його прогнали ми.
Він молодий, доріс до половини,
Став сильним Днем на розі у пітьми.
Применшив Час ходу свою убогу
Й услід за Днем очима побілів,
Такий єдиний серед сотень з мороку,
Щасливий День. Пішов у тінь садів.
ОСІННІЙ ВАЛЬС
Здається вчора тут була ще ти…
В кімнаті – пустка, ллється дощ осінній,
Як стерти те обличчя самоти
У погляді твоїм передвечірнім?
Над містом мла схололого дощу,
Трава долонями покрита листу,
До ранку я свій біль перемовчу
Над фортеп’яно із ноктюргом Ліста.
Коли акордами проміння сон
Розсипле краплями із шиб вечірніх марев,
Я вийду в сад, де образ твій в поклон
Калини, зламаної вітром, опечаливсь.
ПІД СИНІМ КУПОЛОМ
ХРАМ ПРИРОДИ
Дереворити стовбурів дерев
Підперли неба білую ряднину,
Торішнім золотим дощем
Забрела осінь в забуття долину.
Ніхто не ходить тут і не живе,
Ставок заколисав на вічний сон Русалку,
– Засни, – лиш Перелесник шелесне,
В солодкім сні колише гілля Мавку.
–
Коли я поверталася додому,
То звідкись надійшла стареча постать
І холодом повіяло із уст убогих.
Вона ж мені зізналась: “Я – лиш осінь”.
Я їй повіла про дерева бідні
І про шорстку кору, про золоту печаль,
Про сонце, що надщербилося літом,
І про холодну землю в тіні хмар.
Я виливала їй червоні сльози,
Молила повернутися назад.
Вона ж мені у вічі засміялась,
Аж застограв поза плечима сад.
Задріботіла далі по намисті
Засушених, червоних горобин.
Не відповіла, тільки в руки втисла
Холодний скарб – вервицю насінин.
Безмежний сум присів до мене на плече,
Одяг зап’ястя у кленовії браслети,
Повів: “Tут тиша, мов покинута мечеть,
Тут холодно, тут хочу відпочити.”
Cхолола пустота душі дуднить над вухом,
В очах один і той самий пейзаж.
Деревам стало холодно і сухо,
І вітер з півдня вже тепер не наш.
Примерзли очі до єдиної ягідки,
Що закипілась кров’ю на кущі.
Печальний клич останньої лебідки
Несе в жалобі серце на руці.
–
Радощі останнього побачення
Затьмарює тягар майбутніх днів.
Хоч вуста сміються – очі затуманені,
Я чомусь згадала, як листок тремтів.
Був вже трохи жовтий по своїх краях,
Та в середині ще серце зеленіло.
Він боявся теж майбутніх днів,
Він треитів, він відірвавсь і його тіло
Тихо і прощально впало в мертву,
У вологу, на затерту землю.
Я на нього наступила тихо,
Щоби серце не побачило й втоптала в землю.
GYPSY KINGS
Моя душа – немов циганська пісня,
Мов королівські наспіви циган.
Коли вітри несуть те, що прийде опісля,
Не шепче в серці явленням оман.
“Амор, амор”, – ці роздуми привольні…
Стрімкі, мов коні, спалахи очей,
Накрившись небом на дзвінкім роздоллі,
Ночує плем’я волі і коней.
Шалений танець з дзвонами дукатів,
Шаліє розтанцьований вогонь,
А їм земля – не батько і не матір,
Їм воля простягла поля долонь!
–
Недільний ранок в акварельній млі,
Контрасти сонця за горами хмар,
Не чорно-білі й не пастельні дні
На горизонті, де сплива туман…
–
ЛІТНЯ ЗЛИВА
А може це лише журба
Настирливо шумить грозою?
Нам час прощатися…. Пора!
Розлуки біль беру з собою
ВИДНОКОЛИ ДИТИНСТВА
Є в світі багато доріг та стежин,
Дорога в дитинство і шлях в невідоме,
Але наймиліша з усіх цих доріг,
Хоч втомливо-довга – дорога додому….
–
РІЗДВО
Спадає день,
Шука притулку сонце
Сніжок сади в єдваби шат прибрав.
Десь там, в пустелі,
Там, за горизонтом,
Три царі рушили у хід, у вплав.
Ідуть здалека і поважно так ступають,
Несуть добро, надію і любов.
Десь матір сина заколисує, вкладає,
І казка родиться,
З небес спадає сном.
Повисипалися на ковзанку малята,
Бабуся вислала їх виглядать зорю.
Санчата, шалики, шапки вухаті,
Летять з гори
У вихрі кучугур.
Кутею й сіном пахне в хаті,
Бабуся пампухи і медівник пече,
Готується свята вечеря…
Різдво іде!
Різдво іде!
ПРОЩАННЯ З ДИТИНСТВОМ
Я вже відходжу, – сказало Дитинство…
– А куди, мені ж десять?
– У минуле, у ніч, у сувої пам’яті,
У цикл і шум цикад,
У сміх дітей на гойдалках,
У веселі викрики дітей над моріі,
Що пищать, занурюючись в холодну воду….
– А я? – питає Дівчинка…
– А ти? Твій тато сьогодні одружився вдруге,
Ти будеш тепер служницею мачухи
і її ще ненароджених дітей…
– Тато любить мене…
– Тато любить мачуху, він не знає, що в її серці пустка,
в тому місці, що зветься іменем твоїм
– Я люблю мачуху, – прошепотіла Дівчинка…
– Тому мені час іти, – понуро відповіло Дитинство
І розчинилося в мороці дитячого сну…
ЖІНОЧІ ПОРТРЕТИ
Артемізія Джентілескі
Коли Артемізія Джентілескі
малювала свою Сузанну
Купальницю, за якою підглядають стАрці,
Вона закипала всередині,
їй ставало погано,
Як же ж з любов’ю справжньою? Як же ж мені тепер бути?
Віддалася йому, коханому,
сорому не минути.
А він виявився одружений і не спроможний любити,
Суд, щоб упевнитися про наругу,
Стискає їй пальці в лещата, до крові розчавлює пальці,
пальці митця і таланту…
“Це правда, що він насильно взяв? Це правда?” – судді питають.
“Правда”, – тортури болю і сорому роз’їдають
Молоде серце і душу, і честь цілої родини…
Насильнику – вигнАння присуджене,
Він поводиться, наче не винен…
Початок століття сімнадцятого…
Джентілескі на рівні з митцями,
Талановитими чоловіками,
Так вона в історії закарбується –
Художниця, мисткиня, талант!
Попорпавшись в її щоденниках,
Сьогодні суспільство
Інформації випустить ряд –
Коханка, жертва, феміністка,
Мама, що поховала своїх дітей…
Художниця, що хліб здобувала
Пензлем, полотном і фарбами…
Канув в Лету той, хто наругу вчинив їй.
А полотна? – Вони промовляють віками
АННА ГОРЕНКО
Гордий профіль і погляд далекий,
Блиск очей наче моря шал,
Що в дитинстві здавалося вічним,
Згладив хвиль невблаганний рукав.
Поховала живого ще мужа,
Передачі носить в тюрму,
Лиш вдивляються очі напружено
У пітьму, у пітьму, у пітьму.
До блокади і після блокади
Тінню ходить, вірші бубонить,
В згортках пам’яті вірші ховає,
А написаним грубку палить.
Вірить ще у повернення сина,
Хоч живе по сусідстві із квітами зла
У кімнаті, де меблів немає.
В гордім погляді пристрасть, нещадні слова.
CURTAIN
Somewhere
In the endless universe
We enter its stage
We laugh, love, live,
We swallow pain and savour pleasure
We find happiness and bury sorrow
And one day
We get tired to play the part
We take a bow
The curtain falls
Darkness
Nobody told me how it’ll end